Railwayclub.info main
Welcome, Guest. Please login or register.
Did you miss your activation email?
24.10.14 , 16:10

Login with username, password and session length
Home | Help | Search | Login | Register | References | Blogs | Contact Information

railwayclub.info: train travel answers, travel deals

  discussion

    Тамбур

      Travelogues

        Моє неочікуване літо: Брест, Антонівка і Гайворон

Pages: 1 2 3 [4]
Reply | Print
Author Topic: Моє неочікуване літо: Брест, Антонівка і Гайворон  (Read 11370 times)
Sir Dem
Active user

Posts: 689


View Profile
« Reply #30 on: 06.11.08 , 06:11 »
Share Reply with quote

Вечір добрий! Знову перепрошую, що не виконав обіцянки і останнього звіту довелося чекати майже місяць. Цього разу викладаю двомовний варіант.
Logged
Sir Dem
Active user

Posts: 689


View Profile
« Reply #31 on: 06.11.08 , 06:11 »
Share Reply with quote

ІІІ. Чернігів – Київ – Вапнярка – Рудниця – Гайворон – Голованівськ – Христинівка – Вінниця –Чернігів. 23-25 серпня 2008 року.

До закінчення канікул лишалось 1,5 тижня, хотілось цей дорогоцінний час провести з користю; тим паче напередодні свято і настрій відповідний, тягне в далі ;). Виникло дві альтернативи: Харків і Гайворон. Ясне діло, Харків знову відразу був відкинутий через свою доступність, і я захотів уже цього року завершити серію «Вузькоколійки України».
Недовго думаючи і не зволікаючи з відправленням, я розробив собі за день до виїзду таку схему, щоб вирушити з Чернігова одеською прицепкою (№54/105) до Вапнярки. «Експрес» увечері 21 числа показував дві верхні полиці, і я з наміром стати щасливим власником однієї з них відправився вранці 22 на вокзал. Де там! Квитків уже не було, і касирка тільки співчутливо запропонувала квитки на 94 або спробувати прийти за добу. На останнє я покладатись не став, а 94 мені, ясне діло, не підходив. Не падаючи духом, я вирішив поїхати дещо спортивніше (не звикати, врешті-решт ;)) і ввечері обзавівся квитком на ЕПК №831 Київ – Жмеринка.
Останні приготування, і наступного дня стандартно починаю свою подорож посадкою на ЕП №6344 Чернігів – Борщагівка, маючи на озброєнні такий ось план:

І день
6344   Чернігів – Північна              8.44   13.54   
831   Київ-Пас. – Жмеринка       15.46   20.26
6319   Жмеринка – Вапнярка      20.42   22.33
ІІ день
879   Вапнярка – Рудниця          2.33     3.11
6272   Рудниця – Гайворон          4.30     7.44
6290   Гайворон – Голованівськ    8.00   10.30
6291   Голованівськ – Гайворон   11.15   13.50
964   Гайворон – Христинівка    14.00   18.00   
можлива поїздка в Умань
6001   Умань – Христинівка         23.34     0.15

ІІІ день
861   Христинівка – Вінниця          1.00     6.35   
6304   Вінниця – Фастів        10.00   13.17
812           Фастів – Ніжин        13.54   17.08   
6307   Ніжин – Чернігів        17.31   19.25

Не доїжджаючи Північної, вийшов на Видубичах і поїхав на Майдан, щоб помилуватись приготуваннями до майбутнього святкування. Надивившись досхочу цього видовища, зважаючи на час, перенісся на вокзал. На приміському пероні уже стояла моя ЕД9М, пасажирів було багато (ще б пак – п'ятниця). Нарешті оголосили посадку, і я вперше ознайомився з внутрішнім інтер'єром другого класу ЕД-шки. Воно все й непогано, крісла відмінні (дарма, що не розкладаються), килим, але невідповідність сидінь і вікон, коли ти повинен дивитися просто в стінку – це грубо. Плюс до того один з рядів має ширші проміжки між зустрічними сидіннями, ніж інший – несправедливо :-\. Ну й нехай, головне, що їду, а це все дрібниці. Маю середнє сидіння, сусіди хороші, майже всі до Вінниці. Щоправда, дуже спекотно, особливо до відправлення.
Відправляємось непомітно, і я щосили намагаюсь заснути, враховуючи те, що ніч буде практично безсонною. Це вдається частково. Хід у електрички прекрасний, запам'яталось тільки, що довго стояли у Гулівцях, пропускаючи могилівський експрес. Швидко промайнули Вінницю, з'явилась нагода хоч на годину нормально розташуватись у вільному салоні. На пересадку у Жмеринці усього 16 хв., начебто й багато, але коли стали під самою Жмеринкою на вантажному парку і простояли хвилин 10, стало лячно. Щоправда, все обійшлося, тому швиденько виходжу, милуюся надзвичайно красивим жмеринським вокзалом у променях вечірнього сонця і біжу до вапнярської електрички. Подорож продовжується! Розкладаю всі свої пожитки, вечеряю. Населення вагона миролюбне, наповненість – трохи менше 30%. Що цікаво, тут мені касирка видала квиток із зазначенням № поїзда і часу дії, про що писав свого часу Маху (станція вказана Фастів РПЧ, 12 рядок – ДАТА ДІЇ  23.08.08, 13 рядок - №П  6319). (Дещо відхилюсь і принагідно зазначу, що в Чернігові також апарати в поїзних касирів видають на всі напрямки квиток із виділеним 12 рядком, поки що порожнім, станція зверху вказується Чернігів РПЧ-10; до речі, підкажіть, що це таке РПЧ, яка саме частина?). Тепер далі… До Вапнярки у вагоні лишається лиш декілька чоловік, втім, виходить на перон досить багато. Всі мої страхи стосовно того, що доведеться провести серед ночі чотири години на незнайомій станції, хай і вузловій, миттю розвіюються, бо обстановка досить тепла (як у Ковелі), дуже багато паломників з навколишніх сіл їдуть до Одеси. Одним словом, станція вночі досить активно живе, при чому спокійно й без усяких «сумнівних елементів». На вулиці стає прохолодно, тому я перебираюся до вокзалу. Останній приємно здивував: по-перше, наявністю великої кількості крісел з м'якими підголовниками, що дуже зручно, бо можна й покуняти; по-друге, всеохоплюючим сервісом: починаючи від зарядки мобілки й кип'ятіння води за 1,50 грн. і закінчуючи душем за 4,50 грн. Вмощуюся у вигідному місці в крісло і знову пробую заснути, але й сон знову не йде. Тож завожу розмову із своїми сусідами, виявляється, родина також їде приміською до Одеси. Мені розказують про те, як важко зараз живеться, особливо в селі, без роботи, як важко крутитися, маючи сім'ю й зокрема кволих дітей. Хороші вінничани – і слухати сумно. В свою чергу ділюся з ними вістями із свого регіону.
За розмовами стрілка годинника перевалює за північ, і о першій з нетерпінням іду до каси за квитком. Стоячи в черзі, з цікавістю розглядаю таблицю вартості на приміські поїзди: через далекобійні одеські електрички (305 км) вона виглядає громіздко, кінцеві точки на магістральній лінії – Одеса (12 грн.) і … Боярка. Ну зовсім трішки до Києва не вистачило :). Цікавий момент у тому, що в таку незвичну пору із щільністю в 45 хвилин в Одесу йде одразу дві електрички: комфортна 803 о 1.48 і приміська 879 о 2.33, при чому обидві демонструють дуже непогані швидкості. Спішити мені нікуди, тому замовляю приміський квиток. Йду на платформу, щоб подивитися на комфорт від ОдЗ. На превеликий подив, на посадку подають добру й знайому «Чайку» ЕР9Т-730. Дуже приємно бачити мені ЕР9Т, які на ПЗЗ усі живуть в Чернігові (зокрема і сусідка ЕР9Т-731). Інтер'єр вагонів, ясна річ, змінений, є І і ІІІ класи; побачити більше не вдалось, бо вікна всі зашторені. «Чайка» рушає, а я в нетерплячому очікуванні містерії цього дня, усвідомлюючи, що за якусь годину ступлю на землю обітовану, чекаю своєї черги. І тут черговий сюрприз. Хто знає, розкажіть про цей електровоз (звідки, скільки їх в Україні і т.д.): оголошують вантажний состав, і в голові составу така модернова морда :) з написом 2ЕС5К-052, пантограф – напівромб, як у трамвая К1. З естетичної точки зору він виглядає здорово. Віз вагони з авто.
За цим чудом прибуває 105 Київ – Одеса, я  >:(проводжаю поглядом чернігівський вагон. Слідом за 105-им подають мою 879, нею виявляється ЕР9Е з назвою «Хаджибей». Вагони дуже хороші, із склопакетами, м'якими лавками, з нумерацією місць. Очевидно, вона резервна для якось ПК-рейсу. Контролерка тут же перевіряє квитки, стелить собі на лавці постіль і лягає спати. У розкладі цієї електрички помітив таку цікаву річ, як зупинка за вимогою. Було цікаво, як це відбувається на практиці. Виявляється, машиніст оголошує заздалегідь зупинку і просить бажаючих вийти повідомити про це по радіозв'язку.
За якихось півгодини електричка добирається до Рудниці, і я з нетерпінням вискакую на перон. Із-за будівлі станції при світлі ліхтарів виглядає ТУ2 з вагонами. І знову буря емоцій і радощів! Істина в тому, що нікого вузькоколійка не лишить байдужим! Хоча часу ще години півтори, відразу йду за квитком, у залі вже зібралось десятеро пасажирів «зозулі». Йду подивитись станцію – зустрічаю на ширококолійній стороні того ж 2ЕС5К, тепер ця машина вертається до Вапнярки. На вузькоколійний бік тим часом виходять пасажири, і я туди ж. Заради правди скажу, що за прочитаними звітами я очікував побачити в складі поїзда плацкартний і напівплацкартний вагон (тим паче, що в розкладі, викладеному на сайті ОдЗ, передбачено чотири вагони). Таких там не виявилось (і для мене лишилось загадкою: чи їх взагалі вже немає, чи я приїхав у такий час, коли їх не було включено до складу). Як би там не було, це каші не зіпсувало, тому заходжу з усіма до сидячого вагону (усього їх три: два м'яких і твердий). Скоро ТУ2 видає черговий свисток – і відправлення о 4.30! Подальше точно не опишеш словом – коли за вікном степова ніч, а ти їдеш з пристойною швидкістю у справжнісінькому вузькоколійному вагоні!
Це, до речі, перша з трьох вузькоколійок України, на якій я не відчув себе «білою вороною» (як влучно висловився dmitro) в порівнянні з рештою пасажирів (хоча таку ознаку все ж має дільниця від Гайворона до Голованівська – як на мене, популярність її несправедливо мала й обмежена через свою низьку конкурентноздатність, переважно через низькі швидкості; але про неї далі). Справжня магістраль, беззаперечно! Їй би ще нічний 6ХХ з плацкартними вагонами маршрутом Рудниця – Голованівськ. Перевіряють квитки, і я поринаю у глибоку сплячку (все ж таки безсонна ніч). Прокидаюсь зі сходом сонця, яке осяює чарівні пейзажі південної Вінниччини. У Бершаді розглядаю нашвидку з вікна семафор і його будову; тут підсідають пляжники, які їдуть на Буг. Перетин річки хоч і не такий екстремальний, як при переїзді Стира, але місця за своєю живописністю не поступаються (зозуля швиденько спускається до Бугу бором, потім проходить заплави і саму річку, на якій повно рибалок у човнах, і зупиняється відразу за мостом). До Гайворона 3 км, і тут, як грім серед ясного неба, роздається могутній гудок М62, і так само неочікувано виринає 1520. Втім, відразу відчувається, що ширококолійна зайда знає своє місце і мирно співіснує з молодшим (в даному випадку старшим) братом. Старенькі дерев'яні шпали, ручні стрілки – тобто ніякої переваги над 750 мм. Хіба що колійна мережа на станції більш густа.
Гайворон зустрічає приємним сонцем. На сусідній колії уже фуркоче інший ТУ2 з голованівським поїздом (вагоном). Я відразу не зорієнтувався, бо в тому составі чотири вагони, на останніх рудницькі трафарети. Колійники ввічливо пояснили, що треба сідати до першого, бо саме його буде відчіплено й відправлено до Голованівська. Так і роблю. Далі про «білу ворону» :). У м'якому вагоні контролерка (провідниця) і одна бабця-пасажирка, до того ж знайома з першою. Вітаюся. Бабця допитується, «куди це ти, синок, їдеш?» Кажу, що до Голованівська. «До баби й діда?» Ну куди тут дінешся :). Доводиться розказувати про те, що не місцевий, що приїхав подивитись на оцей музей під відкритим небом і т.д. Провідниця Галя і бабця-пасажирка сприймають таке на диво схвально, перепитують, що сам вибрався отак з далека і беруть у свою компанію ;). Отак у сімейній обстановці відправляємось за розкладом. На ходу підбираємо ще одного пасажира. Через криві й перепади висот швидкість відразу сповзає до мінімуму (кілометрів 20, напевне). Але, як на мене, за вікном пейзажі куди цікавіші, ніж на рудницькому відрізку. Тим паче дуже цікаво спостерігати за боротьбою за існування лінії 1520 мм, яка спочатку в Хащуватому демонструє своє панування (навіть автоматизація є, здається), потім поміж безкрайніх соняшникових ланів міняється рівнями з вузькоколійкою, накат її все меншає і врешті широка колія згасає в тупику за Таужнею. Тут заходять пасажири (усі пенсіонери), що їдуть до Ульянівки (ст. Грушка) хто на базар, хто просто в справах. І, звичайно ж, усі всіх знають, усім провідниця Галя видає квитки і розпитує про життя. Пейзажі, знову ж таки, там дуже гарні, особливо крива й підйом до Грушки. Пасажири виходять в райцентрі, їдемо далі. Тут іще одне запитання: відразу за Грушкою переїзд, до і після нього ТУзик пригальмовує, за першою зупинкою виходить пом машиніста, щось робить на переїзді (опускає/піднімає шлагбаум?) і швиденько вертається в кабіну. Особлива гордість за те, що оцей составчик велично слідує на своїх 20 км/год під одеською магістраллю, і ніхто йому там не заважає.
І ще один смішний момент. Вікна у вагоні відкриваються повністю, от я й скористався можливістю споглядати усі красоти довкола без посередництва скла. ТУ між тим регулярно пускав ведмедів. І тільки після другої години їзди до мене доходить, що оті ведмеді десь мають осідати, у тому числі й на моїй білосніжній футболці. Оскільки змінного одягу не було, довелось далі їхати крапленим :).
Отак врешті-решт опів на 11-ту прибуваємо на ст. Голованівськ. Поїзд вертатиметься через 45 хв., тому користуюсь можливістю і йду оглядати місцевість. Провідниця просить не запізнюватись. Виявляється, станція і райцентр Голованівськ – різні речі, і перша значно віддалена від другого. Мені ж, по-перше, хотілось побачити на станції ширококолійний поїзд №969/970 Помічна – Голованівськ – Помічна (він ходить через день, але ситуація з пар/непар якась заплутана). Самого вагона не було, але стояв ЧМЕЗ, і я так і не зрозумів, чи це не день курсування, чи вагон кудись перегнали (хоча куди?). Уявляю собі, як було здорово в минулому сезоні, коли з Гайворона був другий голованівський нічний поїзд прибуттям опівночі і під нього був підв'язаний оцей ширококолійний, але до Підгородньої. За інформацією у вагоні, така зв'язка проіснувала лише до березня (якщо пам'ять не підводить). По-друге, дуже хотілось детально обслідувати семафор. Тому я направився до горловини станції (автопереїзду) і там знайшов цей пам'ятник історії. Радості не було меж! У час, що лишився, снідаю/обідаю в затишному місці і вертаюся до поїзда. Атмосфера на станції потрясна! Тиха провінційна місцина, без суєти і всього такого, і отакий залізничний музей!
Машиніст з помічником бесідують із станційниками, і в обумовлений час розкочегарюють свою вірну машину. Йду до вагону і в гордій самотності займаю місце. Провідниця ремствує, що немає пасажирів, розказує про дорогу, а між тим відправлення… Ну прямо штабний вагон! Непередавані враження, коли тебе одного везуть у поїзді!
Перед Грушкою повторюється ситуація із зупинками на переїзді, на станції підсідають пасажири з покупками, діляться своїми вістями. У вагоні між тим стає дуже жарко – сонце в зеніті. Запам'ятався один момент. Провідниця за розмовами забула видати квитки, тим часом у Таужні виходить більшість пасажирів. Поїзд рушає, і тут до дверей підбігає жінка й кричить щось на зразок такого: «Галю, гроші забула за білет!» Галя гукає, що нічого, в наступний раз віддасть, а пасажирка настоює на своєму!
Врешті прибуваємо до Гайворона. Дякую провідниці й бажаю успіхів їй і усьому цьому господарству, а вона мене вслід розпитує про подальший маршрут, перепитує, чи я вже взяв квиток на 964. Мене дивує, з чого б це на вантажно-пасажирський брати заздалегідь квиток, але часу думати немає (10 хв. різниці). Купую продукти і йду на посадку. Розглядаю состав – у ньому поміж низки товарних вагонів бачу лише два пасажирських. Але ж у голові тримаю те, що в составі має бути ще ясинуватська і харківська причіпки. То де ж приміський вагон основного маршруту «Гайворон – Христинівка»? А його просто немає. Тоді в мене виникає наївна ідея, що в одному з вагонів везуть на цій дільниці і приміських пасажирів. Питаю в людей, куди сідати до Христинівки. Кажуть, що в будь-який. Підхожу до провідника ясинуватського вагона, той з радістю забирає до себе. Чого б це, думаю, така люб'язність?
ОдЗ, як на мене, дорога контрастів і парадоксів. На якій ще залізниці знайдеш вантажно-пасажирський, який значиться у приміському розкладі, але на ділі не має вагонів номінального маршруту? Таких, як виявилось, на ОдЗ багато. Виходить, що з трьох гайворонських поїздів приміські вагони має лише той, який забирає/підвозить з/до вінницького дизеля.
Рушаємо. Через пару хвилин до мене підходить цей провідник і вимагає «чирвонець» (даю «мовою» оригіналу). Хазяїн барин. Таких клієнтів із «чирвонцями» виявилось у вагоні достатньо. Але не в тому справа (ніякі гроші не порівняєш із задоволенням від подорожі за цим маршрутом (100 км за 4 години в'юнкою дорогою) по чарівному Побужжю із подільськими скелями). Людина ця викликала таку відразу до себе… Я їхав у першому купе на службовому місці, була можливість спостерігати за усіма його діями: після обіду за вікно полетіли усі відходи, скляні банки, сонях і т.д. Запити було вирішено прямо із горла чайника, який був виставлений для загального користування біля титана через несправність останнього. Зайців з кожною зупинкою ставало все більше, усі охоче приймалися й обілечувалися «чирвонцями». З'явилось закономірне невдоволення з боку пасажирів, які хотіли законно лягти, зайнявши своє місце, і не ділити його з кимось. Цей «провідник» тут же приходив і намагався урегулювати конфлікт: «Ну шо ви, в самом дєлє. Посидіть до Хрістіновки». Отак. Ну то й досить про нього. Просто не хочеться, аби такі особи працювали на залізниці.
У відсіку зі мною їхали на навчання до Дніпра студенти з батьками, тому зав'язалась цікава дискусія про нашу освіту, а також була повідана розповідь про те, як заможно живуть у їхніх селах і який мають побут. Так ми проминули Зятківці і через дві години приїхали до уже знайомої мені за поїздкою в Умань Христинівки. Тут вийшло добрячих піввагона вухатих, серед яких і я, а вагони потягли чіпляти до основного ядра.
Тепер переді мною стояла дилема стосовно автопереїзду до Умані, але під загрозою дощу було вирішено лишитися тут. Скориставшись наявністю великої кількості часу, розглядаю станцію і усе її активне в цей час життя. Після прибуття обох ДЕЛ-ів іду дізнаватись про вінницький дизель. Касирка каже, що він місцевий, тому купую зарання квиток (дають у 01 вагон із номером 001 – як виявилось, усі платять всередині) і з вільною душею виходжу прогулятися святковим вечором вулицями райцентру. Вертаюся опів на десяту, і попереду 3,5 тяжких години очікування. Признаюся, дуже пожалкував тепер про те, що не вибрав варіант від'їзду на 398-му через Черкаси (навіть попри те, що довилось би довго ждати дизелів у Черкасах і в Гребінці) – можна було б по-людськи відпочити.
Але повернусь до реалій: подивившись святкові салюти (пишні як для маленького райцентру), я таки дождався завітної першої години ночі і під неймовірною зливою перебіг до дизеля. Пасажирів – чоловік 20 на всі вагони. Відразу скажу, я дуже пожалкував, що минули часи славетного 668 поїзда, бо возити людей на нічному рейсі дизелем – щонайменше жорстоко. Нічого не маю проти ДЕЛ-02, вони мені дуже подобаються, але не для таких рейсів. Ще один мінус для ОдЗ. Втім, доводиться задовольнятись тим, що є, тому відразу після перевірки квитка лягаю (хоча це сильно сказано, скоріше скоцюрблююсь) на тримісній лавці (до мене дійшло, що чотиримісні є біля входу до кабіни тільки після того, як їх зайняли) і в неймовірному холоді пробую заснути. На всі цікавинки далі Зятківців сил, ясна справа, уже немає. Через сон чую посадку у Немирові, просинаюся уже під самою Вінницею.
Після такої ночі дико холодно, тому після прибуття першим ділом відігріваюсь на сонці. Після цього заздалегідь купую квиток на 812 і, маючи півтори години запасу, іду знайомитись із містом (зокрема з трамваєм ;)). Устигаю добратися до Бугу, оглянути з протилежного берега Свято-Преображенський собор і, нажаль, все…На 4-му трамваї вертаюсь до вокзалу. Але навіть за побаченим Вінниця дуже сподобалася в усіх аспектах!
Приміська київська електричка виявилась ущерть заповнена дачниками, тому попервах довелося стояти в тисняві, але згодом уся ця армія вийшла і з'явились вільні місця.
У Фастові знаходжу шосткинський експрес, який дуже скоро відвезе мене до майже рідного Ніжина. Зупинок до Києва немає, тому така поїздка навіть у стомленому стані сприймається легко й приємно. До цього ще ніколи не доводилось їздити через Київ проїздом без виходу.
У Ніжині вже чекає звична оку чернігівська ЕР9Т, і опів на восьму я уже вдома з купою вражень!
Logged
Sir Dem
Active user

Posts: 689


View Profile
« Reply #32 on: 06.11.08 , 06:11 »
Share Reply with quote

ІІІ. Чернигов – Киев – Вапнярка – Рудница – Гайворон – Голованевск – Христиновка – Винница – Чернигов. 23-25 августа 2008 года.

До окончания каникул оставалось 1,5 недели, хотелось это драгоценное время провести с пользой; тем паче накануне праздник и расположение духа соответствующее, тянет в дали ;). Возникло две альтернативы: Харьков и Гайворон. Ясное дело, Харьков снова сразу отпал через свою доступность, и я захотел уже в этом году завершить серию "Узкоколейки Украины".
Недолго думая и не медля с отправлением, я разработал себе за день до выезда такую схему, чтобы отправиться из Чернигова одесской прицепкой (№54/105) до Вапнярки. "Экспресс" вечером 21 числа показывал две верхних полки, и я с намерением стать счастливым обладателем одной из них отправился утром 22 на вокзал. Где там! Билетов уже не было, и кассирша только сочувственно предложила билеты на 94 или попробовать прийти за сутки. На последнее я полагаться не стал, а 94 мне, ясное дело, не подходил. Не падая духом, я решил поехать поспортивнее (не привыкать, в конце концов ;)) и вечером обзавелся билетом на ЭПК №831 Киев – Жмеринка.
Последние приготовления, и на следующий день стандартно начинаю свое путешествие посадкой на ЭП №6344 Чернигов – Борщаговка, имея на вооружении такой вот план:

I день
6344   Чернигов - Северная              8.44   13.54   
831   Киев-Пас. - Жмеринка         15.46   20.26
6319   Жмеринка - Вапнярка          20.42   22.33
ІІ день
879   Вапнярка - Рудница             2.33     3.11
6272   Рудница - Гайворон       4.30     7.44
6290   Гайворон - Голованевск    8.00   10.30
6291   Голованевск - Гайворон   11.15   13.50
964   Гайворон - Христиновка     14.00   18.00   
возможно, поездка в Умань
6001   Умань - Христиновка   23.34     0.15

ІІІ день
861   Христиновка - Винница     1.00     6.35   
6304   Винница - Фастов               10.00   13.17
812        Фастов - Нежин               13.54   17.08   
6307   Нежин - Чернигов               17.31   19.25

Не доезжая Северной, вышел на Выдубичах и поехал на Майдан, чтобы полюбоваться приготовлениями к будущему празднованию. Насмотревшись вволю этого зрелища, учитывая время, перенесся на вокзал. На пригородном перроне уже стояла моя ЕД9Т, пассажиров было много (еще бы – пятница). В конце концов, объявили посадку, и я впервые ознакомился с внутренним интерьером второго класса ЭД-шки. Оно все и неплохо, кресла отличные (ничего, что не раскладываются), ковер, но несоответствие сидений и окон, когда ты должен смотреть просто в стенку – это грубо. Плюс к тому один из рядов имеет более широкие промежутки между встречными сидениями, чем другой – несправедливо :-\. Ну и пусть, главное, что еду, а это все мелочи. Имею среднее сидение, соседи хорошие, почти все до Винницы. Очень жарко, в особенности до отправления.
Отправляемся незаметно, и я изо всех сил стараюсь заснуть, учитывая то, что ночь будет практически бессонной. Это удается частично. Ход у электрички прекрасный, запомнилось только, что долго стояли в Гуливцах, пропуская могилевский экспресс. Быстро промелькнули Винницу, появилась возможность хотя бы на час нормально расположиться в свободном салоне. На пересадку в Жмеринке всего 16 мин, вроде и много, но когда стали под самой Жмеринкой на грузовом парке и простояли минут 10, начал переживать. К счастью, все обошлось, поэтому быстро выхожу, любуюсь чрезвычайно красивым жмеринским вокзалом в лучах вечернего солнца и бегу к вапнярской электричке. Путешествие продолжается! Раскладываю все свои пожитки, ужинаю. Население вагона миролюбивое, наполненность – немного меньше 30%. Что интересно, здесь мне кассирша выдала билет с указанием № поезда и времени действия, о чем писал в свое время Маху (станция указана Фастов РПЧ, 12 строка - ДАТА ДЕЙСТВИЯ  23.08.08, 13 строка - №П  6319). До Вапнярки в вагоне остается лишь несколько человек, впрочем, выходит на перрон довольно много людей. Все мои страхи относительно того, что придется провести среди ночи четыре часа на незнакомой станции, пусть и узловой, мигом развеиваются, так как обстановка довольно теплая (как в Ковеле), очень много паломников из окружающих сел едут в Одессу. Одним словом, станция ночью довольно активно живет, при чем спокойно и без всяких "сомнительных элементов". На улице становится прохладно, поэтому я перебираюсь в вокзал. Последний приятно удивил: во-первых, наличием большого количества кресел с мягкими подголовниками, что очень удобно, так как можно и покунять; во-вторых, всевозможным сервисом: начиная от зарядки мобилки и кипячения воды за 1,50 грн. и заканчивая душем за 4,50 грн. Умащиваюсь в выгодном месте в кресло и снова пробую заснуть, но и сон снова не идет. Так завожу разговор со своими соседями, оказывается, семья также едет пригородной в Одессу. Мне рассказывают о том, как тяжело сейчас живется, в особенности в селе, без работы, как тяжело крутиться, имея семью и в частности слабых  детей. Хорошие винничане – и слушать грустно. В свою очередь делюсь с ними вестями из своего региона.
За разговорами стрелка часов переваливает за полночь, и в первом часу с нетерпением направляюсь в кассу за билетом. Стоя в очереди, с любопытством рассматриваю таблицу стоимости на пригородные поезда: через дальнобойные одесские электрички (305 км) она выглядит громоздко, конечные точки на магистральной линии – Одесса (12 грн.) и ... Боярка. Ну совсем немного до Киева не хватило :). Интересный момент: в такое непривычное время суток с плотностью в 45 минут в Одессу идет сразу две электрички: комфортная 803 в 1.48 и пригородная 879 в 2.33, при чем обе демонстрируют очень неплохие скорости. Спешить мне некуда, поэтому заказываю пригородный билет. Иду на платформу, чтобы посмотреть на комфорт от ОдЖД. К моему удивлению, на посадку подают добрую и знакомую "Чайку" ЭР9Т-730. Очень приятно видеть мне ЭР9Т, которые на ЮЗЖД все живут в Чернигове (в частности и соседка ЭР9Т-731). Интерьер вагонов, само собой, измененный, есть І и ІІІ классы; увидеть больше не удалось, так как окна все зашторенные. "Чайка" отправляется, а я в ожидании мистерии этого дня, осознавая, что за какой-то час ступлю на землю обетованную, жду своей очереди. И здесь очередной сюрприз. Кто знает, расскажите об этом электровозе (откуда, сколько их в Украине и т.д.): объявляют грузовой состав, и во главе такая модерновая морда :) с надписью 2ЕС5К-052, пантограф – полуромб, как у трамвая К1. С эстетичной точки зрения он выглядит здорово. Вез вагоны с авто.
За этим чудом прибывает 105 Киев – Одесса, я со злостью провожаю взглядом черниговский вагон. Вслед за 105-им подают мою 879, ею оказывается ЭР9Е с названием "Хаджибей". Вагоны очень хорошие, со стеклопакетами, мягкими лавками, с нумерацией мест. Очевидно, она резервная для какого-то ПК-рейса. Контролерша здесь же проверяет билеты, стелет себе на лавке постель и ложится спать. В расписании этой электрички заметил такую интересную вещь, как остановка по требованию. Было интересно, как это происходит на практике. Оказывается, машинист объявляет заранее остановку и просит желающих выйти сообщить об этом по радиосвязи.
За каких-то полчаса электричка добирается до Рудницы, и я с нетерпением выскакиваю на перрон. Из-за здания станции при свете фонарей выглядывает ТУ2 с вагонами. И снова буря эмоций и радости! Истина в том, что никого узкоколейка не оставит равнодушным! Хотя времени еще часа полтора, сразу иду за билетом, в зале уже собралось десять пассажиров "кукушки". Иду посмотреть станцию – встречаю на ширококолейной стороне того же 2ЕС5К, теперь эта машина возвращается в Вапнярку. На узкоколейную сторону тем временем выходят пассажиры, и я туда же. Ради правды скажу, что за прочитанными отчетами я ожидал увидеть в составе поезда плацкартный и полуплацкартный вагон (тем паче, что в расписании, изложенном на сайте ОдЖД, предусмотрено четыре вагона). Таковых там не оказалось (и для меня осталось загадкой: то ли их вообще уже нет,  то ли я приехал в такое время, когда их не было в составе). Как бы там ни было, это каши не испортило, поэтому захожу со всеми в сидячий вагон (всего их три: два мягких и твердый). Скоро ТУ2 выдает очередной свисток – и отправление в 4.30! Дальнейшее точно не опишешь словом – когда за окном степная ночь, а ты едешь с приличной скоростью в самом что ни есть настоящем узкоколейном вагоне!
Это, кстати, первая из трех узкоколеек Украины, на которой я не ощутил себя "белой вороной" (как метко выразился dmіtro) в сравнении с остальными пассажирами (хотя такой признак все же имеет участок от Гайворона до Голованевска – как по мне, популярность его несправедливо мала и ограниченная из-за своей низкой конкурентоспособности, преимущественно из-за низких скоростей; но о нем дальше). Настоящая магистраль, безупречно! Ей бы еще ночной 6ХХ с плацкартными вагонами маршрутом Рудница – Голованевск. Проверяют билеты, и я погружаюсь в глубокую спячку (все-таки бессонная ночь). Просыпаюсь с восходом солнца, которое озаряет прекрасные пейзажи южной Винниччины. В Бершади рассматриваю наскоро из окна семафор и его строение; здесь подседают пляжники, которые едут на Буг. Переезд этой реки хотя и не такой экстремальный, как переезд Стыря, но места за своей живописностью не уступают (кукушка быстро спускается к Бугу бором, затем проходит поймы и саму реку, на которой полно рыбаков в лодках, и останавливается сразу за мостом). До Гайворона 3 км, и здесь, как гром среди ясного неба, раздается могущественный гудок М62, и так же неожиданно появляется 1520. Впрочем, сразу ощущается, что ширококолейный конкурент знает свое место и мирно сосуществует с младшим (в данном случае старшим) братом. Старенькие деревянные шпалы, ручные стрелки – то есть никакого преимущества над 750 мм. Разве что путевая сеть на станции более густая.
Гайворон встречает приятным солнцем. На соседней колее уже урчит другой ТУ2 с голованевским поездом (вагоном). Я сразу не сориентировался, так как в том составе четыре вагона, на последних рудницкие трафареты. Путевики вежливо объяснили, что надо садиться в первый, так как именно его отцепят и отправят в Голованевск. Так и делаю. Далее про "белую ворону" :). В мягком вагоне лишь контролерша (проводница) и одна бабушка-пассажирка, которая вдобавок еще и знакомая с первой. Здороваюсь. Бабуля допрашивается, "куда это ты, сынок, едешь?" Говорю, что в Голованевск. "К бабе и деду?" Ну куда тут денешься :). Приходится рассказывать о том, что не местный, что приехал посмотреть на этот музей под открытым небом и т.д. Проводница Галя и бабушка-пассажирка воспринимают такое на удивление одобрительно, переспрашивают, что сам выбрался вот так далеко и принимают в свою компанию ;). Так в семейной обстановке отправляемся по расписанию. На ходу подбираем еще одного пассажира. Через кривые и перепады высот скорость сразу сползает до минимума (километров 20, наверное). Но, как по мне, за окном пейзажи куда интереснее, чем на рудницком отрезке. Тем паче очень интересно наблюдать за борьбой за существование линии 1520 мм, которая поначалу в Хощеватом демонстрирует свое господство (даже автоматизация есть, кажется), потом в окружении бесконечных подсолнечных полей меняется уровнями с узкоколейкой, накат ее все уменьшается и наконец широкая колея угасает в тупике за Таужней. Здесь заходят пассажиры (все пенсионеры), которые едут в Ульяновку (ст. Грушка) – кто на базар, кто просто в делах. И, конечно же, все всех знают, всем проводница Галя выдает билеты и расспрашивает о жизни. Пейзажи, снова таки, там очень красивые, в особенности кривая и подъем к Грушке. Пассажиры выходят в райцентре, едем дальше. Здесь еще один вопрос: сразу за Грушкой переезд, до и после него ТУзик притормаживает, после первой остановки выходит поммашиниста, что-то делает на переезде (опускает/поднимает шлагбаум?) и быстро возвращается в кабину. Особая гордость за то, что этот составчик величественно следует на своих 20 км/ч под одесской магистралью, и никто ему там не мешает.
И еще один смешной момент. Окна в вагоне открываются полностью, вот я и воспользовался возможностью созерцать все красоты вокруг без посредства стекла. ТУ между тем регулярно пускал медведей. И только после второго часа езды до меня доходит, что те медведи где-то должны оседать, в том числе и на моей белоснежной футболке. Поскольку сменной одежды не было, пришлось дальше ехать крапленым :).
Так наконец в пол одиннадцатого прибываем на ст. Голованевск. Поезд будет возвращаться через 45 мин, поэтому пользуюсь возможностью и иду осматривать местность. Проводница просит не опаздывать. Оказывается, станция и райцентр Голованевск – разные вещи, и первая значительно отдаленная от второго. Мне же, во-первых, хотелось увидеть на станции ширококолейный поезд №969/970 Помошная – Голованевск – Помошная (он ходит через день, но ситуация с чет/нечет какая-то запутанная). Самого вагона не было, но стоял ЧМЭЗ, и я так и не понял,  то ли это не день курсирования, то ли вагон куда-то перегнали (хотя куда?). Представляю себе, как было здорово в минувшем сезоне, когда из Гайворона был второй голованевский ночной поезд прибытием в полночь и под него был подвязан этот ширококолейный, но до Подгородней. По информации в вагоне, такая связка просуществовала лишь до марта (если память не подводит). Во-вторых, очень хотелось детально обследовать семафор. Поэтому я направился к горловине станции (к автопереезду) и там нашел этот памятник истории. Радости не было границ! За оставшееся время завтракаю/обедаю в уютном месте и возвращаюсь к поезду. Атмосфера на станции потрясающая! Тихая провинциальная местность, без суеты и всего такого, и такой вот железнодорожный музей!
Машинист с помощником беседуют с местными коллегами, и в обусловленное время раскочегаривают свою верную машину. Иду к вагону и в гордом одиночестве занимаю место. Проводница сетует, что нет пассажиров, рассказывает про дорогую, а между тем отправление... Ну прямо штабной вагон! Непередаваемые впечатления, когда тебя одного везут в поезде, да еще узкоколейном!
Перед Грушкой повторяется ситуация с остановками на переезде, на станции подсаживаются пассажиры с покупками, делятся своими вестями. В вагоне между тем становится очень жарко – солнце в зените. Запомнился один момент. Проводница за разговорами забыла выдать билеты, тем временем в Таужне выходит большинство пассажиров. Поезд отправляется, но вдруг к двери подбегает женщина и кричит что-то наподобие  такого: "Галя, деньги забыла за билет!" Галя кричит, что ничего, в следующий раз отдаст, а пассажирка настаивает на своем!
Наконец прибываем в Гайворон. Благодарю проводницу и желаю успехов ей и всему этому хозяйству, а она меня вслед расспрашивает о дальнейшем маршруте, переспрашивает,  взял ли я уже билет на 964. Меня удивляет, из чего бы это на грузопассажирский брать заранее билет, но времени думать нет (10 мин разницы). Покупаю продукты и иду на посадку. Рассматриваю состав – в нем перед товарными вагонами вижу лишь два пассажирских. Но ведь знаю, что в составе должны быть еще ясиноватская и харьковская прицепки. А где же пригородный вагон основного маршрута "Гайворон – Христиновка"? А его просто нет. Тогда у меня возникает наивная идея, что в одном из вагонов везут на этом участке и пригородных пассажиров. Спрашиваю у людей, куда садиться до Христиновки. Говорят, что в любой. Подхожу к проводнику ясиноватского вагона, тот с радостью забирает к себе. Чего бы это, думаю, такая любезность?
ОдЖД, как по мне, дорога контрастов и парадоксов. На какой еще дороге найдешь грузопассажирский, который значится в пригородном расписании, но на деле не имеет вагонов номинального маршрута? Таких, как оказалось, на ОдЖД много. К примеру, из трех гайворонских поездов пригородные вагоны имеет лишь тот, что забирает/подвозит с/до винницкого дизеля.
Отправляемся. Через несколько минут ко мне подходит этот проводник и требует "чирвонэць" (даю "языком" оригинала). Хозяин барин. Таких клиентов с "чирвонцями" оказалось в вагоне достаточно. Но не в том дело (никакие деньги не сравнишь с удовольствием от путешествия по этому маршруту (100 км за 4 часа юркой дорогой) по прекрасному Побужью с подольскими скалами). Человек этот вызвал такое отвращение к себе... Я ехал в первом купе на служебном месте, была возможность наблюдать за всеми его действиями: после обеда за окно полетели все отходы, стеклянные банки, семечки и т.д. Запивать было решено прямо из горла чайника, который был выставлен для общего пользования возле титана через неисправность последнего. Зайцев с каждой остановкой становилось все больше, все с охотно принимались и обилечивались "чирвонцями". Появилось закономерное недовольство со стороны пассажиров, которые хотели законно лечь, заняв свое место, и не делить его с кем-то. Этот "проводник" здесь же приходил и старался урегулировать конфликт: "Ну что вы, в самом деле. Посидите до Христиновки". Вот так. Хватит о нем. Просто не хочется, что бы такие лица работали на железной дороге.
В отсеке со мной ехали на учебу в Днепропетровск студенты с родителями, поэтому завязалась интересная дискуссия о нашем образовании, а также был поведан рассказ о том, как зажиточно живут в их селах и какой у них быт. Так мы проехали Зятковцы и спустя два часа приехали в уже знакомую мне по поездке в Умань Христиновку. Здесь вышло не менее полувагона ушастых, среди которых и я, а вагоны потащили цеплять к основному ядру.
Теперь передо мною стояла дилемма относительно автопереезда в Умань, но под угрозой дождя было решено остаться здесь. Воспользовавшись наличием большого количества времени, рассматриваю станцию и всю ее активную в настоящее время жизнь. По прибытии обеих ДЕЛ-ов направляюсь узнать информацию о винницком дизеле. Кассирша говорит, что он местный, поэтому покупаю заранее билет (дают в 01 вагон с номером 001 – как оказалось, все платят в поезде) и со свободной душой выхожу прогуляться праздничным вечером улицами райцентра. Возвращаюсь в пол десятого, и впереди 3,5 тяжелых часа ожидания. Признаюсь, очень пожалел теперь о том, что не выбрал вариант отъезда на 398-м через Черкассы (даже вопреки тому, что пришлось бы долго ждать дизелей в Черкассах и в Гребенке) – можно было бы по-человечески отдохнуть.
Но возвращусь к реалиям: посмотрев праздничные салюты (пышные как для маленького райцентра), я дождался заветного первого часа и под невероятным ливнем перебежал в дизель. Пассажиров – человек 20 на все вагоны. Сразу скажу, я очень пожалел, что прошли времена славного 668 поезда, так как возить людей на ночном рейсе дизелем – по меньшей мере жестоко. Ничего не имею против ДЕЛ-02, они мне очень нравятся, но не для таких рейсов. Еще один минус для ОдЖД. Впрочем, приходится удовлетворяться тем, что есть, поэтому сразу после проверки билета ложусь (хотя это сильно сказано) на трехместной лавке (до меня дошло, что четырехместные есть возле входа в кабины только после того, как их заняли) и в невероятном холоде пробую заснуть. На все интересности дальше Зятковцев сил, ясное дело, уже нет. Через сон слышу посадку в Немирове, просыпаюсь уже под самой Винницей.
После такой ночи ужасно холодно, поэтому по прибытии первым делом отогреваюсь на солнце. После этого заранее покупаю билет на 812 и, имея полтора часа запаса, направляюсь знакомиться с городом (в частности с трамваем ;)). Успеваю лишь добраться до Буга, осмотреть из противоположного берега Спасо-Преображенский собор и, к сожалению, все... На 4-м трамвае возвращаюсь к вокзалу. Но даже по увиденному Винница очень понравилась во всех аспектах!
Пригородная киевская электричка оказалась битком заполненная дачниками, поэтому поначалу пришлось стоять в давке, но со временем вся эта армия вышла, и появились свободные места.
В Фастове нахожу шосткинский экспресс, который очень скоро отвезет меня в почти родной Нежин. Остановок до Киева нет, поэтому такая поездка даже в утомленном состоянии воспринимается легко и приятно. К тому же еще никогда не приходилось ездить через Киев проездом без выхода.
В Нежине уже ждет привычная глазу черниговская ЭР9Т, и в пол восьмого я уже дома с уймой впечатлений!
Logged
tim
Active user

Posts: 6630


View Profile
« Reply #33 on: 06.11.08 , 19:11 »
Share Reply with quote

Очень интересный рассказ! Спасибо! И отдельное спасибо за русскоязычный вариант!
2ЭС5К (на РЖД носит гордое название ''Ермак'') - производства НЭВЗ. На УЗ они ''живут'' в депо Котовск. Сколько их там, я не знаю...
Logged
Sir Dem
Active user

Posts: 689


View Profile
« Reply #34 on: 09.11.08 , 01:11 »
Share Reply with quote

Очень интересный рассказ! Спасибо! И отдельное спасибо за русскоязычный вариант!
2ЭС5К (на РЖД носит гордое название ''Ермак'') - производства НЭВЗ. На УЗ они ''живут'' в депо Котовск. Сколько их там, я не знаю...
Спасибо и Вам, tim, за отклики и пояснения!
Logged
tim
Active user

Posts: 6630


View Profile
« Reply #35 on: 09.11.08 , 12:11 »
Share Reply with quote

Да, как говорится, всегда пожалуйста! :) Ещё раз повторюсь, очень интересно было читать Ваш рассказ, буду ждать новых, надеюсь, что таковые будут!
Logged
Michael
Active user

Posts: 2826


View Profile
« Reply #36 on: 23.11.08 , 07:11 »
Share Reply with quote

Благодарю Вас за очень интересный рассказ! Следующим летом надо будет договриться и организовать совместную спортирвную поездку. :)
Logged
interfan
Active user

Posts: 887


View Profile
« Reply #37 on: 12.12.11 , 10:12 »
Share Reply with quote

Власне по вулиці Уласа Самчука трамвай теж колись ходив, але це було по іншій її частині (від другого її перетину з вулицею Франка до центральної алеї Стрийського парку) і надзвичайно давно - цю лінію закрили ще напочатку 30-х років. Я там не бував особисто, але мені важко повірити що там за 8 десятиліть після закриття зберіглись рейки, тому я скоріше схильний припустити, що ви бачили колії на продовження вулиці Франка (ця лінія діяла до початку 70х років, теж диво що 3,5 десятиліття на колії закритої лінії ніхто не зазіхнув, але у Львові і не такі чудеса бувають).

Вибачаюсь що піднімаю стару тему,але не знайшов іншої =)
Під час прогулянки Львовом на минулих вихідних помітив закатані в асфальт рейки на вулиці Городницькій ( там де вона примикає до Промислової). Що це могло бути? На старих картах Львова нічого там не знайшов.... ( http://www.lvivcenter.org/uk/umd/search/?ci_maptypeid=1&f_submited=1&pageno=5 )

Доречі рейки по Франка ще лежать, при чому в двох місцях - на початку та в кінці, вже біля парку.

І ще я прочитав, що лінія дитячої залізниці побудована на рейках, які лишились від вузькоколійної підїздної колії зі ст.Персенівка до проведення Крайової виставки. Який сенс було будувати підїздну гілку вузькоколійною?
Logged
Tags: brest haivoron antonivka-zarichne 
Pages: 1 2 3 [4]
Reply | Print
Jump to:  

Powered by MySQL Powered by PHP Powered by SMF 1.1.8 | SMF © 2006-2008, Simple Machines LLC Valid XHTML 1.0! Valid CSS!
Page created in 0.114 seconds with 21 queries.
Google visited last this page 02.08.13 , 15:08